Визначення «терапевтично резистентні депресії»

Визначення «терапевтично резистентні депресії» все частіше зустрічається в літературі останніх років; при цьому маються на увазі депресивні стани, тривалість яких не вдається скоротити усіма відомими способами терапії [Вовин Р. Я., Аксьонова І. О, 1982; Pichot P., 1974]. Для деяких клініцистів поняття «хронічна» або «затяжна» депресія є практично рівнозначним з поняттям «терапевтично резистентна депресія» [Helmchen H., 1974; Lehmann H., 1974].

З таким узагальненням важко погодитися, тому що названі поняття характеризують абсолютно різні сторони патологічного процесу, і їх слід строго розмежовувати [Бовін Р. Я., 1980]. Є, наприклад, опису рефрактерних до лікувальних впливів фаз, які спонтанно завершуються в межах 2 міс [Нуллер Ю. Л., 1973]. З урахуванням цих випадків дефініція терапевтичної резистентності вимагає підвищеної обачності і поглибленого аналізу.

У розумінні P. Pichot (1974) депресія може бути названа резистентної, якщо терапія не впливає на число, ритм, тривалість і тяжкість фаз в спостережуваний період часу.

Автор виділяє первинну (генетично обумовлену) і вторинну (придбану) резистентність. Остання може виникнути під впливом різних додаткових чинників, наприклад, в результаті прийому алкоголю або деяких лікарських засобів (барбітурати, аміназин та ін.), Що впливають на активність ферментних систем печінки.

Ряд авторів виділяють поняття абсолютної і відносної резистентності [Бовін Р. Я., Аксьонова І. О., 1982; Heimann H., 1974; Overall Y., 1974]. Під абсолютною резистентністю розуміються такі депресивні стани, в клінічній картині яких не відбувається ніяких змін навіть при самому інтенсивному і різноманітному втручанні. При остносітельной резистентності під впливом терапії «хоч щось змінюється» (тяжкість, структура синдрому).

До випадків відносної резистентності можна віднести і стани, що характеризуються наявністю резидуальних симптомів.

Хронічний перебіг ендогенних депресій може бути обумовлено не тільки істинним характером терапевтичної резистентності, але і псевдорезістентной. Ця остання виникає в тому випадку, коли застосовується недостатньо інтенсивна або неадекватна станом терапія. Зрозуміло, поняття оптимальної або адекватної терапії [LopezIbor Alino J., 1974] залежить від прийнятих в клініці терапевтичних підходів.

Найбільш своєчасним прийнято вважати початок лікування протягом перших трьох тижнів після появи депресивних симптомів [ТЕМК П., Кіров К, 1971]. На думку N. Petrilowisch (1966), якщо хворий не почав лікуватися на перших етапах, коли можна домогтися найбільшого терапевтичного ефекту, створюються передумови для розвитку резистентності до лікування. Нерішуча і недостатньо послідовна терапія подовжує протягом депресії, також знижуючи реакцію організму на лікувальні впливу.

Розтягнута терапія низькими дозами створює небезпеку переходу гострого психозу в підгострий або хронічний.

«Фармако-терапевтичні основи реабілітації психічно хворих»,
під ред. Р.Я.Вовіна

Дивіться також: